| |
Поет, перекладач, член Національної спілки письменників України,
автор тринадцятьох поетичних книг,
лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка 2012 р. (за книгу «Під сонцем серця»),
делегат VI з’їзду письменників України,
друкується з 1974 року.
= Наталія Горішна. Стаття у Вікіпедії =
= Наталія Горішна. Канал на YouTube =
ФОТОГАЛЕРЕЯ = НАТИСНУТИ ТУТ =
ВІДЕОПОЕЗІЯ, ТЕКСТИ = НАТИСНУТИ ТУТ =
Привіт! Рада бачити Ваc у своїй віртуальній вітальні.
Поціновувачі поезії!
Для вас: класичний вірш, акровірш, сонет, тріолет, рондо, рондель, ритурнель, рубаї, хоку, танка, седока, прозопоезія, тавтограма, літературні пародії,
автопереклади, переклади на українську мову з двадцяти п'ятьох поетів "срібного віку" та з двадцяти п'ятьох російських поетів радянської доби,
вірші та переклади для дітей.
Ці книги можна придбати. Звертайтеся за адресою:gorishna@narod.ru
«Бджола на асфальті»: Поезії (2006, 220 стор.),
«Розп'яття осені»: Поезії (2007, 264 стор.),
«Совість»: Переклади з Володимира Нарбута (2008, 108 стор.),
«Право на весну»: Поезії (2008, 232 стор.),
«Сутність»: Поезії у стилі хоку (2008, 148 стор.),
«Гусінь янголів»: Поезії "срібного віку" українською мовою (2009, 212 стор.),
«Горішина»: Автопереклади (2009, 164 стор.),
«Різдвяне Немовля»: Переклади з російської радянської поезії другої половини ХХ століття (2010, 224 стор.),
«Поет у спідниці»: Літературні пародії (2010, 64 стор.),
«Під сонцем серця»: Поезії (2011, 192 стор.),
«Дочекалися! Ура!!!»: Вірші, переклади та переспіви для дітей (2012, 116 стор.).
«Тарас Шевченко. Тризна. В перекладі Наталії Горішної»: Переклад, передмова (2015, 60 стор.).
З нових поезій
ТИ – УКРАЇНА!
Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.
Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна і я – Україна.
Хоч і не ті в нас сьогодні старшини,
Хоч і не тих привели до керма,
Вміємо ж взять й на списи, і на кпини –
Зможем і це довести до ума!
Ми – пранарод, не безлика юрма!
В імені матері, в імені сина:
Ти – Україна і я – Україна,
Іншої долі нам в світі нема!
11.12.2012
Наталія Горішна -
лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка 2012 р.
за книгу поезій «Під сонцем серця».
ПІД СОНЦЕМ СЕРЦЯ
Коли Харон візьме за віхті кіс
Й запхне в свій човен – за віки обдертий, –
Уперши погляд в безпросвітний Стікс,
Зависнувши поміж життям і смертю,
Скажу я: “Перевізнику, зажди,
Зійди на берег, розігнувши спину,
Чи бачив ти, які у нас сади,
Чи рвав штани у заростях малини?
Чи брався підспівати солов’ю,
Коли любов цвіла під сонцем серця?..
Такі принади не знайдеш в раю,
Земна душа безсмертям не спасеться.
Від долі жоден з нас іще не втік,
Але спочинь, Хароне-людолове…”
Життя людини називають “вік”,
А того віку – тільки мить любові.
9.12.2012
Валентина Кузьменко-Волошина
(кн. «Квітка любові», 2008)
Наталії Горішній
(триптих)
І.
Життя земне,
Схились – зімне…
Зведись,
Як після бурі квіти!
Хай заздрять всі
Твоїй красі,
А сльози –
Вицілує вітер…
Це вибір твій,
Така ти є –
Слабка і дужа,
Свята і грішна.
Тим і гордись:
Не Низова,
Не Серединна,
Ти – ГОРІШНА!
(прочитати повністю)
24.08.2012
ДО СИМОНЕНКА
Розмовляла з тобою крізь призму років
І в свої чотирнадцять, і ось – у сивинах.
Все шукала порад в покоління батьків,
А тепер ти – за віком – вже є мені сином.
Відчувався мені не в далекій імлі,
Бо ж від слова до серця – найближча дорога,
Бо й мені найдорожче – то крихта землі,
Що стулилася в грудку від поту людського.
Бо й у мене є Лесик (уже Олексій),
І йому я читала твого «Лоскотона».
Мій кирпатий барометр, мій згусток надій,
Тепла брунька мого материнського лона.
Я не сміла себе називати – «поет»,
Я боялась, що вірші мої – витребеньки,
Що не досить міцним був мій власний хребет,
А в поета ж мав бути, як у Симоненка.
Бо ж поет не принишкне від владного: «Цить!», –
Скільки б душу не мучили, тіло не били;
Бо поет – той кому більш від інших болить,
Бо поет – той, хто любить й не жде, щоб любили.
Твої тиша і грім в чужомовній юрбі
Будять душу вкраїнську, розторсують гідність.
…Розмовляю з тобою, мов рівна тобі,
Це не рівність, Василю, не рівність,
А – рідність.
(ж. «Склянка Часу*Zeitglas». – 2012. – №63.)
15.04.2012 З Великоднем!
ПРОСЛУХАТИ
ВЕЛИКОДНЄ РОНДО
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,
Морози, холоднеча – відійшли.
Гарнішають, немов від похвали,
Ясне довкілля і поблідлі люди.
І груди позбуваються застуди,
І небо з крижаної кабали
Вивільнюється радісним «курли».
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде.
Вродливець квітень вийшов на етюди,
Кульбаби сонцелюбні розцвіли,
Їх золото розбризкують повсюди
Веселі крильця ранньої бджоли...
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде.
(Із книги «Право на весну»)
14.02.2012
Новий переклад з Марини Цвєтаєвої
«Неподражаемо лжет жизнь…»
Марина Цвєтаєва
* * *
Неподражаемо лжет жизнь:
Сверх ожидания, сверх лжи...
Но по дрожанию всех жил
Можешь узнать: жизнь!
Словно во ржи лежишь: звон, синь...
(Что ж, что во лжи лежишь!) – жар, вал
Бормот – сквозь жимолость – ста жил...
Радуйся же! – Звал!
И не кори меня, друг, столь
Заворожимы у нас, тел,
Души – что вот уже: лбом в сон.
Ибо – зачем пел?
В белую книгу твоих тишизн,
В дикую глину твоих "да" –
Тихо склоняю облом лба:
Ибо ладонь – жизнь.
Існує ще один український переклад цього вірша.
|
Переклала Наталія Горішна
* * *
Життя обдурює усіх,
Все впереміш – і сміх, і гріх,
Тут правда й лжа – усе без меж,
Тремтить душа, отож – живеш!
Лежиш в житах: ув очі – синь…
Лежиш в брехні? – Підводься, скинь!
Крізь колючки – натуга жил,
Радій, що звуть, радій, що жив!
Не дорікай лише мені,
Не в чарах сплутані – в брехні.
Чолом проб’ю закляття снів,
Повірю в спів.
У тиші згод, в жару відмов,
Як в глині, загрузаю знов –
Беру з ковша твоїх долонь
Життя вогонь.
|
Переклав Василь Стус
* * *
Ну й химерує лжа життьова!
Правду мурує? З брехонь? – Овва!
Жили вузлами в'яжи – це й є
справжнє життя твоє.
Ніби в житі лежиш: дзвін, плин.
Все, небожителю, геть все – лжа!
Вже і за жимолостю – сто жал
- Тим і радій! – Жаль.
Не жур мене, друже, і не кори
нам зачаровано душ став.
Отже, чоло в сон занури,
бо ж – нáщо співав?
До білої книги твого німоття,
до глини воль твоїх спроквола.
покірно схиляю улам чола,
бо ж долоня – життя.
|
|
29.01.2012
29 січня виповнюється 175 років від дня убивства Олександра Пушкіна.
"Я Вас любил..." Читає М.Козаков. Прослухати (натиснути на PLAY під портретом)
Переклала Наталія Горішна
* * *
Я Вас кохав. І почуття, можливо,
В душі моїй не згасли до кінця.
Та то пусте. Живіть собі щаслива
І не печальте Вашого лиця.
Я Вас кохав. У потаємній вірі
То з ревнощів, то з жалю умлівав.
Я Вас кохав – так ніжно і так щиро,
Що дай Вам Бог, щоб інший так кохав.
______
Слова Пушкіна "Я вас кохав..." були звернені до 19-річної Анни Оленіної, дочки президента Академії мистецтв і директора Публічної бібліотеки.
Цій розумній, добре вихованій і вродливій дівчині поет присвячує чимало поезій – "Зачем твой дивный карандаш", "Ты и вы", "Ее глаза",
"Город пышный, город бедный".
З його боку було палке захоплення, глибокі почуття, він навіть запропонував у 1828 р. їй руку і серце, але отримав відмову,
позаяк Анна Оленіна, хоч і щиро вважала Олександра Сергійовича "самою цікавою людиною свого часу і видатним діячем на терені літератури",
проте не мала планів на одруження. Вірш "Я вас кохав" став останнім прощанням цього великого і шляхетного почуття.
20.10.10
МЕЛОДРАМА ОСЕНІ
* * *
Мелодраму осені читаю,
В мелодрамі осені живу.
Як листок вербовий на плаву,
Мелодраму осені читаю.
Він не дочекається розмаю,
Наче зірка, згасне у ставу...
Мелодраму осені читаю,
В мелодрамі осені живу.
* * *
Млявий дощ ніяк не угавав –
Тупотів ліниво й неохоче,
Він до ранку плакався в рукав,
Хоч почався десь о першій ночі.
Я й собі журилась без підстав
Із його печаллю в суголоссі.
Млявий дощ ніяк не угавав,
Аби я повірила у осінь.
(Із книги «Розп’яття осені»)
15.10.10
* * *
Кому поскаржусь: як мені погано...
Блукає доля десь по манівцях.
Душа вночі одплачеться органно
Вся у рубцях.
Хотіла би повірить: «Це лиш осінь,
Безсоння гріх – то їй не первина».
Та я іще заплуталась не зовсім –
Цвіте весна.
Я не шукаю, хто у всьому винен,
Сама собі прощаю і велю.
Нас тільки час (лиш він) розполовинив,
А я люблю.
* * *
Забула я, що я тебе люблю,
Не сум, а сміх вривається в оселю.
Дарую серце щире скрипалю
І вроду молоду свою веселу.
Співучу скрипку до грудей тулю,
Аж проступа дівчаче ластовиння...
Забула я, що я тебе люблю,
Бо не в біді, а вперше в щасті винна.
(Із книги «Право на весну»)
14.08.10
СЕРПНЕВИЙ ВЕЧІР
До Спаса вбрались айстри-чепурухи –
Осінній цвіт вплели у свій вінок.
І сонце, наче груша-медовуха,
У кошик ночі впало, у ставок.
Заледве місяць стримує зівок,
Щось там шепоче ніченьці-брюнетці;
З нудьги куштує ласощі зірок
І п’є з ковша Великої Ведмедиці.
(Із книги «Розп’яття осені»)
6.06.10
НАЛЕЖУ ТОБІ
(диптих акровіршів)
1.
Наперекір і самоті, і долі
(А заздрощам чиїмось й поготів)
Люблю твоїх очей грайливі зорі,
Елегію твоїх шовкових брів,
Живу вологу вуст, таких ласкавих,
Утіху слів і одкровення рук...
Тихенько стигне в чашках чорна кава,
Осінній день завершує свій круг;
Бринить у серці чисте і хмільне,
І знову ти окрилюєш мене.
2.
Ярило-сонце лоскотав промінням
Незайманих садів ранкову млість,
А гілочок зволожене пагіння
Вслухалося в ранкову передвість.
І так здалось, не віти дивовижні
Кохаються у лагідній весні –
Твоє тепло, немов на гілці вишні,
Весільним цвітом пророста в мені.
О, вбережи від холоду, від чар
Яскравим сонцем у твоїх очах.
(Із книги «Бджола на асфальті»)
9.05.10
До 65-річчя Великої Перемоги
ВІЙНА – ЖІНОЧИМИ ОЧИМА
(диптих)
I. ЧЕРВЕНЬ-ЛІТО
Вже світило червень-літо
На колгоспні трудодні.
Похоронка чорним цвітом
Прилетіла по війні.
Заридала – не заплакала,
Прочитавши: “...за Берлін...”
Закровило поле маками,
Закричала: “Ні! Не він!”
Так молилася-просила
Вберегти життя йому...
Та навіщось вища сила
Вберегла її саму.
Рушники на щастя вишиті,
Помережані краї.
А тепер – саме лиш кришиво
У вдовиних днях її...
І світило червень-літо
На колгоспні трудодні.
Похоронки чорним цвітом
Прилітали по війні.
II. САМОТА
Як співала бабця –
Тужно і надривно,
Шаркаючи капцем,
Як дощі по ринвах:
“Ой, пішли мої літа,
Як вітри круг світа...”
З жалю і скорботи –
Вже не до роботи.
Голову в хустинці
Похилило жінці.
Вголос бубоніти
Бабці не набридне.
З ким погомоніти,
З ким згадати рідне?
...Дрова наносила,
Грубку розтопила,
І – заголосила:
“Ой, пішли мої літа,
Як вітри круг світа...”
(Із книги «Бджола на асфальті»)
2.05.10
ПРИРОДА
(Переклад із М.Гумільова)
Так ось і вся вона, природа,
Що дух признати не схотів:
Ось луг, де запах гниловоддя
Змішався з запахом медів;
Та вітру дикого заплачка,
Немов жахне виття вовків;
Над соснами невтомна скачка
Рябих хмарок впродовж віків.
І я біснуюся від злоби
Поперед образом земним:
Одноманітна тінь подоби
Творцем розсипаних зернин.
О Земле! Смійся над моєю
Душею, але вбогість скинь
І стань, як ти і є, – зорею,
Що мчить, огненна, вдалечінь!
(Із книги «Гусінь Янголів»)
22.04.10
ДВОЄ
Двоє йшли, весною оповиті,
Молоді, мов випали з гнізда, –
Хлопець, наче місяць, повновидий,
Дівчина, як зіронька, бліда.
Він зламав їй кетяжок зірчастий,
Що розцвів дочасно, нашвидку.
Двоє йшли. Вони шукали щастя
У лілових квіточках бузку.
ПЕРША РИМА
Як не дати собі замакітриться,
Напустивши на себе пиху,
Як невдовзі бузок свої китиці
Розчахне в запахущім гріху?
І допоки цвітіння буятиме,
Огортаючи щастям до п’ят,
Перша рима дівчиську кирпатому
Припаде до малих груденят.
(Із книги «Право на весну»)
19.03.10 З нової книги.
РІЗДВЯНЕ НЕМОВЛЯ
Душа моя! Ти знаєш щось таке,
Чого мій розум осягнуть не може.
Ти шепчеш ствердно: «Буде все о’кей!», –
Коли й під сумнів – існування Боже.
Коли зчорніє небо, як земля,
Із тебе світло виллється спасенне...
Душа моя – Різдвяне Немовля,
Заховане від Ірода –
У мене!
(Із книги «Різдвяне Немовля»)
1.02.10
ВОГОНЬ
Мого серця не стане надовго –
Так трагічно й жорстоко болить,
Наче важкість вселюдського боргу
Саме ним я повинна сплатить.
Мов забракло снаги в Прометея,
І вогонь не дійшов до людей…
Добуваю його й дотепер я
Зі своїх спаленілих грудей.
18.12.09
ЦВІТІННЯ
Цвіту, як в двадцять,
хоч під п’ятдесят,
Горю, як в тридцять,
і здіймаю груди,
Щоб крикнути:
«Не спіть! Бунтуйте, люди,
Супроти старості,
коли під п’ятдесят».
Жорстокий світ
байдужістю просяк,
Він вам весну
не принесе на блюді.
Цвітіть, як в двадцять,
хоч під п’ятдесят,
Горіть, як в тридцять,
не впадайте в нуди!
(Із книги «Розп’яття осені»)
|
2.10.09 З нової книги. (Див. сторінку Новини).
ОРЕШИНА
Старая орешина
Стонет день деньской –
Дерево безгрешное
Хочет на покой.
У нее под трещиной
Рана на груди;
Как у старой женщины,
Годы позади.
Видела орешина
Горе и войну,
Сослужила пешему
Службу не одну.
А сейчас у дерева
Веточки болят.
Мучают теперь его
Хвори все подряд.
Не шуметь по-прежнему,
Голос огрубел…
Иногда орешиной
Я кажусь себе.
1990
(Із книги «Горішина. Автопереклади»)
|
ГОРІШИНА
Ця стара горішина
Стогне день при дні –
Дерева безгрішного
Спогади сумні.
В’їлися розколини
У кору гілок,
Наче руки зболені
У сільських жінок.
Бачила горішина
Горе і війну,
Послужила пішому
Службу не одну.
Від років у дерева
Все нутро болить,
Мучать і тепер його
Привиди страхіть.
Не шуміти втішено,
Голос огрубів...
Ту стару горішину
Чую у собі.
2007
|
|
21.06.09
ЛІТО
Розпашіле від роботи Літо,
Вдягнене в уквітчаний кептар,
Обережно, щоб не захмеліти,
В келишки дзвіночків ллє нектар.
На смарагди трав обруси стеле,
Частування вмощує ладком
І краї ромашкових тарелей
Посипає золотим пилком.
На гостину позлітались бджілки,
Джмелики туди-сюди снують
І куштують з кожної тарілки,
І чаклунство новолітнє п’ють.
(Із книги «Розп’яття осені»)
14.05.09
У ДЗЕРКАЛІ ЛЮБОВІ
А ти мені навіщось дорікнув:
«Що не рядок – любов, любов, кохання…»
Таки люблю – холодні роси ранні,
А надто – вогкість осені сумну.
Таки люблю: і зиму крижану,
І шмаття неба – пране-перепране,
І погляд твій – закоханий в останнє…
А ти мені навіщось дорікнув.
Хіба то гріх, як в безум упірну,
Коли сади в весільному убранні?
Хіба то гріх – розчулюсь, як торкну
Рожевий цвіт розтріпаної пані?
Або коли довірливе маля
Свої цяцьки мені в долоні тиче,
Я обм’якаю, начебто земля,
Коли їй дощ споліскує обличчя.
Хіба то гріх, як відповім на сміх?
Хіба то гріх, коли лишаю в слові
Світ, що сприймаю в дзеркалі любові?
Хіба то гріх?
|
12.03.09
Марина Цветаева
* * *
(Памяти дочери Ирины
14.04.17 - 15.02.20)
Две руки, легко опущенные
На младенческую голову!
Были – по одной на каждую –
Две головки мне дарованы.
Но обеими – зажатыми –
Яростными – как могла!
Старшую у тьмы выхватывая –
Младшей не уберегла.
Две руки – ласкать-разглаживать
Нежные головки пышные.
Две руки – и вот одна из них
За ночь оказалась лишняя.
Светлая – на шейке тоненькой –
Одуванчик на стебле!
Мной еще совсем не понято,
Что дитя мое в земле.
Апрель 1920
(Із книги «Гусінь янголів»)
|
Переклала Наталія Горішна
* * *
(Пам’яті доньки Ірини
14.04.17 - 15.02.20)
Руки падають спустошено
На голівку мертвій доні.
Дві кровиночки – для кожної
По одній було долоні.
Вирок долі не оскаржити –
У нестямі, як могла,
Вирятовуючи старшеньку,
Меншу не уберегла.
Дві руки, щоб пестить нарізно
Доньок поруч із собою.
Дві руки – і ось одна із них
За ніч стала зайвиною.
На чолі – біляві кучері,
Як кульбабка на стеблі…
І не вірить серце змучене,
Що дитя моє в землі.
|
|
31.12.08
З Новоріччям 2009-го року!!!
Щедрого столу! Веселих свят!
ТРІОЛЕТИ
* * *
Мій високосний забобонний роче! –
Так наостанок щиро посміхнувсь.
Не віриться: мені! (а не комусь),
О високосний забобонний роче!
В мої сумні, у непокірні очі
Через мигтіння новорічних бус –
О високосний забобонний роче!
Нарешті і мені ти посміхнувсь.
* * *
Як дівчинка. – Так хочеться зими,
Що вирізаю із фольги сніжинки.
Чи хатніх справ нема в цієї жінки?
Як дівчинка. Так хочеться зими
З морозами, з вертепами, з саньми,
Із пахощами справжньої ялинки...
Як дівчинка. – Так хочеться зими,
Що вирізаю із фольги сніжинки.
* * *
Така несправжня заметілька!
Такий мережаний крутіж!
Хоч зір пишнотами потіш,
Така несправжня заметілько!
Бо снігу того – аніскільки,
Заледве вистачить на вірш…
Така несправжня заметілька!
Такий мережаний крутіж!
12.12.08
ВІДТІНКИ
(рондо)
Мови народів Далекої Півночі
містять декілька десятків слів
для позначення відтінків білого кольору.
Так холодно, що сніг змінив відтінки.
Вдивляюсь в невиразні кольори.
Ой, ненечко! Вишневі пелюстинки
О цій порі посипались згори.
Аж серце стрепенулось – підбери!
І вже готова встати навколінки,
Коли в лице повіяли вітри
Так холодно, що сніг змінив відтінки.
У білому відразу стільки синьки,
Що стане напоїти вечори.
І в захваті від запальної гри
Уже спливають золоті чаїнки.–
Так холодно, що сніг змінив відтінки!
(Із книги «Бджола на асфальті»)
22.11.08
До 75-х роковин голодомору в Україні.
НАРОДОМОР
(триптих-реквієм з поеми «ГОЛГОФА»)
I. ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ (ГОЛОДНИЙ)
Конфісковане в українських
селян зерно продавали у Європу
за найнижчими цінами.
У трюми вантажили хліб у Одесі,
В Європу відтак пролягла його путь.
Не знали обдерті зайцями берези,
Що люди в цю зиму кору обгризуть,
Що їх, білокорих, – на харч і на гріб…
Європа мовчала і їла той хліб.
ПРОСЛУХАТИ
II. ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ (ВРОЖАЙНИЙ)
Заглядало лихо
до холодних шиб,
Збила мама доці
із віконниць гріб.
Нічку колихала
донечку в труні,
Мов душа, тьмяніла
свічка у вікні.
Поплелась до ями,
ледве донесла.
Господе Ісусе,
там же півсела!
Класти мертвих ніде.
П’яний активіст
Онде ще підводу
зморених привіз.
Голод – наче слина
з людожерських ікл,
Потойбічний стогін
в урожайний рік?
Хто це там осміливсь –
й до весни не спух?
Понабігли зграї
комуняцьких псюг.
Українську душу
вибити з хохлів –
Заганяли в землю,
відбирали хліб.
Вистачило хисту
в сталінських потвор,
Щоб на Україну
впав НАРОДОМОР.
І вже інша мати
борошенце з лип –
В квачик немовляті,
щоб спинити схлип…
…Над землею сонце
сходить, наче німб.
III. СОРОК ШОСТИЙ
Мою бабусю звали Харитина –
Ось все, що знаю я про родовід.
Вона померла десь у сорок літ,
Лишивши людям донечок і сина.
Укоротив їй передчасно вік
Голодоморний сорок шостий рік.
...Мене скубуть, затримують дерева,
В дернині грузнуть модні чобітки.
Я вперше тут, горожка металева
Ворушиться від доторку руки.
І жодне слово не іде до рота,
Як прикипаю поглядом до фото.
Вдивляюсь у бабусеньку свою –
І враз своє обличчя впізнаю.
(Із книги «Розп’яття осені»)
2.11.08
* * *
Я МАЮ ЧЕСТЬ
У світі нахолодженому, злому,
Де навіть серце в радості скупе,
І вірю тільки погляду, не слову, –
Я маю честь любити лиш тебе.
Шукала щастя невловиму птицю,
На грішну землю падала з небес.
Не думала, не відала, що – ти це,
І маю честь любити лиш тебе.
Які долати ще мені висоти,
Щоб осягнуть незнане дотепер? –
Довіку відкриватиму я: хто ти...
Та маю честь любити лиш тебе.
ОБІЙМИ
(рондо)
Так щільно припасовані грудьми,
Що слів уже ніяких і не треба.
З твоїх очей на мене впало небо,
Травневе небо посеред зими.
І терпнуть губи, наче від хурми,
І серце виривається із ребер,
Спроможне перескочити у тебе –
Так щільно припасовані грудьми.
Я не берусь приборкувать шторми,
Всевладдю миті віддаюсь огребом.
Підносить пристрасть на найвищий гребінь:
Не ти, не я, а неподільне – ми,
Так щільно припасовані грудьми.
ЖОРСТОКИЙ РОМАНС
(рондо)
Навіщо ти прийшов, о Боже, нащо,
Як стали сіллю сльози по тобі,
Коли піднявся чорним вороняччям
І відлетів у невідомість біль?!
Розсіялась жага твоїх обійм,
Покинута колись напризволяще.
(Ті пристрасні були, а ці – слабі).
Навіщо ти прийшов, о Боже, нащо?!
Не впізнаю, не віриться, хіба що
Лиш очі ті ж – болючі, голубі.
А раптом – це привиддя, дивний збіг?..
Злітає з губ жорстоке й немудряще:
«Навіщо ти прийшов, о Боже, нащо?!»
НЕ НАЗАВЖДИ ІДУ
(рондель)
Не назавжди іду, я натхненням до тебе вернуся,
Як напровесні в серце постука веселий капіж.
Доторкнися губами до родимки в лівому вусі,
І волосся моє у ласкавих долонях поніж.
Я не вмію без тебе,та я неодмінно навчуся,
І дорогу свою віднайду на вітрах роздоріж.
Ти сумуєш, мій рідний? Не треба, хороший, облиш –
Не назавжди іду, я натхненням до тебе вернуся.
З цеї миті ми стали на ціле кохання мудріш,
Тільки голос навіщось зрадливо і сумно здригнувся,
Тільки погляд зробився за терен осінній терпкіш...
Не назавжди іду, я натхненням до тебе вернуся,
Як напровесні в серце,постука веселий капіж.
(Із книги «Право на весну»)
25.10.08
* * *
Осінь ховається в мокрий курінь
І перечікує там непогоду.
Слухає вітру сумні попурі,
Перебиваючись з хліба на воду.
З хворим обличчям Марії Кюрі
Тужно пригадує втрачену вроду.
Тулить на шию і груди старі
Жовті прикраси, немов нагороди.
Як пасували в дівочій порі!
(Кожна цяцянка – як зірка зі сходу)…
Доки злословлять дощі-пліткарі,
Осінь ховається в мокрий курінь
І перечікує там непогоду.
(Із книги «Розп’яття осені»)
27.09.08
ПРОСЛУХАТИ
ОСІНЬ
Шукає Осінь Літо серед степу,
Сльозами умиваючись дарма,
Неначе Мотря зве свого Мазепу,
Коли його на світі вже нема.
Вітри стьобають нагаями спину,
Збивають п’яти груддя кам’яні,
Печалі невмовкаючу дитину
Не вгамувать в холодній пелені.
Тужні моління посилає небу,
Уже земне її не перейма...
Шукає Осінь Літо серед степу,
А там – Зима.
(Із книги «Бджола на асфальті»)
12.09.08
ПРОЩАННЯ З ПОЕТОМ
В ніч проти 11 вересня 2008 року помер поет Микола Тодосійович Негода. Людина чуйна і людяна. Пригадую, коли побачила світ моя перша поетична книга «Бджола на асфальті», я не знала, як підійти до відомого письменника, як запитати його про враження від моєї книги. Та виявилося, що я переймаюсь дурницями. Микола Тодосійович при зустрічі сам підійшов до мене, щиро обійняв, поздоровив із книгою, назвавши її «справжньою енциклопедією жіночого серця». Він схвально відізвався і про мою другу збірку поезій «Розп’яття осені» на презентації цієї книги в Спілці письменників.
Чи часто так буває, що думки різних людей звучать в унісон? – Майже одночасно в книгарнях нашого міста з’явилася поема М.Т. Негоди «Нарбутівка», присвячена національній гордості України – родині Нарбутів, і моя книга «Совість. Переклади з Володимира Нарбута». Я встигла подарувати Миколаї Тодосійовичу свою останню на сьогодні книгу поезій «Право на весну», та, на жаль, я уже ніколи не почую його слів, не відчую підтримки цієї мудрої, щиросердної людини.
Зовсім недавно в цьому ж приміщенні обласної філармонії, де ми прощалися з Миколою Тодосійовичем, відбувався ювілейний вечір з нагоди 80-річчя письменника. Це було чудове свято. Я люблю фотографувати людську радість, і у мене залишилося багато світлин з цієї події. Люди, дуже різні за фахом та віком, висловлювали поету свою вдячність і любов. Я зараз думаю, як це добре, що визнання творчості письменника цього разу не запізнилося. Микола Тодосійович любив людей і на цьому вечорі мав іще одну нагоду переконатися, що люди віддячують йому взаємністю.
Поетичне слово Миколи Негоди – настільки пронизане народними коренями, що пісні на його вірші часто сприймаються як народні. А книга «Сповідь перед собою» – це сповідь перед читачем, сповідь переді мною і перед вами. Автор вивертає душу. Це не можливо читати без щему. Крім того, я не знаю людини, яка б не здригнулася від реквієму «Степом, степом» у виконанні незабутньої Ольги Павловської.
Буває, сумно, дощить – і зринають у думках рядочки Миколи Негоди:
Липа кучерява,
Чом ти сумнувата? –
На стовпі об’ява
«Продається хата».
Кажуть, людська душа дев’ять днів по смерті ще не покидає цей світ. А, отже, бачить підсумки свого земного існування. Люди, які прийшли на прощання з Миколою Тодосійовичем Негодою, можливо, не всі вміють висловити словами біль своєї втрати. Та я бачила гори квітів, і це – лише зовнішній прояв всенародної любові. А справжнім її проявом є пам’ять. В моїй пам’яті Микола Тодосійович Негода залишиться живим, я знову перечитуватиму його книги і дякуватиму долі, що вона подарувала мені в житті зустріч з цією людиною. Хай земля, яку він так любив і оспівав своїм серцем, буде йому пухом.
(г."Земля Черкаська", 19.09.08)
14.08.08
РУСАЛКА
«Було колись, було. Люди русалок
часто бачили. А чому зараз нема? –
Мабуть, хімія їх потравила».
(З оповіді бабусі)
Як зубоскалить місяць-молодик
І креше своє зоряне кресалко,
На Трійцю висковзає із води
Зелене тільце голої Русалки.
На голові – розтерзаний вінок,
На юних грудях – пасма жабуриння;
Обтрушує, немов нічний звірок,
Перлини річкового шумовиння.
О, як би танцювала до зорі
У товаристві посестер чи Мавки;
В сплетіння верб, неначе у курінь,
Принадила би хлопців незабавки.
О, як би посміялася з людей,
Їх, легкодухих, звабивши коханням.
Отямились нехай би хтознаде –
В насмішку за гріховне залицяння.
Язичництво в зіницях зазивних –
Мов зародки нестримної стихії,
І Перелесник, вітер-жартівник,
Від них по-чоловічому шаліє.
Русалки… Кажуть люди, що – було,
Але й уява рухається слабко. –
З потруєної річки за селом
Вискакує хіба що тільки жабка.
15.06.08
НА ТРІЙЦЮ
«Ущухне дощ, ти не сумуй, мала!» –
А у самого очі, як в собаки,
Старі печалі в’їлися, як накип,
І проїдають душу спроквола.
Завмерла і чекаю, як бджола.
А дощ іще тужливіше заплакав,
Півонії обсипав і пожмакав
Розквітлий цвіт червневого зела.
Я лепеху до свята припасла,
В квартирі уквітчала кожний закут,
Щоб – аїр, липа, чебреці – трояко
Запахли ароматами села.
І кінчиком зеленого стебла
Тебе торкаю лоскітно і м’яко.
Нехай дощить, бо хто б що не балакав,
На Трійцю дощ – до літнього тепла.
(Із книги «Розп’яття осені»)
20.04.08
ТРІОЛЕТ
Я вмію малювати тільки словом,
Поезія – мій пензель і мій ніж.
Вирізьблює слова натхненний вірш –
Я вмію малювати тільки словом.
Годину сну відсуджуючи знову,
(Не за хвалу, й тим паче не за гріш!)
Творю світи із болю й дивовиж.
Я вмію малювати! –
Тільки ж – словом!
01.03.08
З весною!
* * *
Це не весна,
це – розряд електричного струму.
Реанімована,
прагну позбутися суму.
Ще підсвідомо,
ще майже на рівні рефлексів
Шарпаю в долі
надій неоплачений вексель.
Це не весна,
це – розряд електричного струму.
Спрагла душа
не боїться ні блуду, ні глуму.
Ще не пісні –
тільки віршів римовані тексти.
І відтаю, як земля,
на Святого Олекси.
Рвуть на куски
самоту весняні кіловольти.
Лиш не спіши,
і ніколи мене не неволь ти.
Це не весна,
це нової любові причастя,
Передчуття
неминучості
пізнього щастя.
(Із книги «Право на весну»)
6.01.08
СВЯТВЕЧІР
На день народження Ісуса
Несе дари цнотливий сніг,
Своїм крилом, як білий бусол,
Світ затуляючи від лих.
Хова в долонях янголятко
Вечірню зірку дотемна,
І притуляється колядка
Кирпатим носом до вікна.
Ще й досі радісне відлуння
Не доросло до торжества,
Та серпик місяця тонюній
Сосну вбирає до Різдва.
(Із книги «Бджола на асфальті»)
|
 |
