Наталія Володимирівна ГОРІШНА

Щоб придбати книги, зверніться за електронною адресою, вказаною на сайті.

«БДЖОЛА НА АСФАЛЬТІ»

Видавництво «Брама-Україна», 2006 р., 220 сторінок, тираж 1000 примірників.
Книга вміщує близько 400 поезій, а також розділ перекладів з 22-х поетів «срібного віку».

Чи не бджолою на асфальті відчуває себе кожна жінка, вполонена бетонним мішком обов’язків, роботи, зрештою – міста, тоді як все єство її прагне квітів, ніжності і кохання?

Авторка вдало привнесла у назву книги образ бджоли, адже він є універсальним символом поетичного слова. До того ж бджола була емблемою Афродіти (грецької богині вроди і кохання ). Саме ця комаха кілька тисячоліть є однією з найбільших загадок природи. Як і жінка.
«Бджола на асфальті» відкриває пелюсткову завісу творчості Наталії Горішної. Переймаємося професійною творчістю, дивуємося витонченості образів, майстерності форм...
І наостанок все ж залишається загадка – як це їй вдається, як вона все це БАЧИТЬ і ВІДЧУВАЄ. Вона – жінка, одна з найбільших загадок природи.

(Із анотації до книги «Бджола на асфальті»).




БДЖОЛА НА АСФАЛЬТІ

У місті, у ґвалті –
Приречена мушка,
Бджола на асфальті
(Життя чи дрібушка?)
Розчавлять ногами
Її, спішучи,
Як вдень не засохне,
Замерзне вночі.

Мабуть, напилася
Міського “нектару”...
Раптова приблуда –
Розгнівана хмара –
Дощем промочила
Її і мене.
Мені це минеться,
А їй не мине.

...Відірване крильце,
Підібране з мряки
(Було золотистим,
А стало ніяким),
Легке, невагоме
Візьму в свої пальці –
З далекого дому
Прозоре кружальце.

Звідтіль прилітала
Замучена бджілка,
Знайшлася не я,
А засмучена жінка.
Впізнать – не впізнала,
Принесена вітром.

...Село пригадала –
Й забракло повітря.




НАПІВЗАСОХЛА ВИШНЯ

Як цвіте напівзасохла вишня!
Гілочка – недавно, наче мрець, –
Надзусиллям білу хустку вишила –
Смерті і життя останній герць.

Великоднім цвітом – до Всевишнього,
В нім така смиренність і печаль...
Що благає чорно-біла вишня –
Чи життя їй, чи цвітіння жаль?

Бачила і весни, і Чорнобиль,
Бджоли щедрий мед пили на ній.
Майже у людській стоїть жалобі,
Що не всі дослухала пісні,

Що уже не дотягнутись вище,
Не зіп’є ніхто вишневий сік...
Невблаганно засихає вишня,
Бо минув її жіночий вік.




* * *

Ще не весна, ще не скінчився лютий,
Стоїть береза, мічена на зруб.
І сокровенне: “Бути чи не бути?”-
Із берестових посивілих губ.

А перед тим, як голову стинати,
Сокирою поставили тавро.
І кровоточать рани, мов стигмати,
В дбайливо прилаштоване відро...

Я бачила, торгують на базарі,
Припрошують: “За бутлик – по рублю...”
І через зуби навздогінці: “Скнара...”
Та пити кров таки не полюблю.




ВЕСНА НА КЛАДОВИЩІ

Весна згребла на кладовищі
Торішньої трави настил.
Зазеленіли гробовища,
Ховаючи столітній пил.

Схиливши гілочки горішні,
Немов не вистачило сил,
Квапливо відцвітають вишні,
Лякаючись нових могил.




* * *

Прийду до лісу. Упаду на землю,
І запитаю у самої себе:
Невже безсмертну душу уяремлю
Таким життям – безкрилим та безнебим?

Невже мені лише оце й судилось –
Йти по життю, немов за власним гробом;
І проклинать то долю, то Чорнобиль,
То віру, що уже переродилась?..

До лісу. Бути справжньою до нитки,
Крутити в пальцях дикий сивий злак.
І, може, ще навчуся у гонитві
Не виривати в долі свій п’ятак.

Повірю, що прийшла під небозводи
Не ради оббирання з реп’яхів...
Так прагну до чистилища природи,
Немовби там позбудуся гріхів.

Задумаюсь, шукаючи очима,
В яку траву занурити чоло...
До лісу, що мовчить непогрішимо,
Щоб трішечки від серця відлягло.




* * *

Коли врівноважені ваги,
Коли розподілені ролі,
Враховані всі зауваги,
Поєднані далі і долі,

Як гуси з далекого Нілу,
Вертають в дніпровські заплави,
Верталась я подаленіла,
Верталася я неласкава

До твого дзвінкого обійстя,
Де мовчки обдумують трави
Тайнопис опалого листя...
А там – асфальтований гравій.




ПЕРША РИМА

Як не дати собі замакітриться,
Напустивши на себе пиху,
Як невдовзі бузок свої китиці
Розчахне в запахущім гріху?

І допоки цвітіння буятиме,
Огортаючи щастям до п’ят,
Перша рима дівчиську кирпатому
Припаде до малих груденят.




БУР’ЯНИ
(рондель)

Любила я в дитинстві бур’яни
І знала чи не кожну бадилину.
Коли в далеке спогадами лину,
То згадую не смак садовини,

А конюшину – ласощі бджолині,
Суріпицю, кульбабу, полини,
Ромашок запахущі стебелини –
Любила я в дитинстві бур’яни.

Повійкою обплетені тини
Спускалися до річки у долину,
А там – казкові зарості люпину...
Любила я в дитинстві бур’яни
І знала чи не кожну бадилину.




ДОЛЯ
(диптих)

І. ВАРВАРА

Її листи летіли у заслання;
Царю – прохання, богові – уклін.
Кохання перевтілилось в страждання,
А в ньому – і надія, і проклін.
Від розпачу усе довкола чорне,
В мольбі – Тарас Григорович, Тарас.
.. Ввижався вже то ангелом, то чортом.
Не злікував, не змилосердивсь час.

Чомусь мені не уявлялась досі
Душа людини схожою на осінь,
Що позбирала всю життєву муку
Й наступній долі втиснула у руку.
Від часу тільки змінені імення.
Гадати залишається: до мене
Кому раніш належала душа,
Мій власний біль з чиїм перемішавсь,
Шукаючи дороги рятівної?..

Щемить душа Варвари Рєпніної.


ІІ. АННА

І замисел вже не здавався диким,
Лиш трішечки змінилась на виду;
Ступила в ніч примарну і бліду,
Не думаючи: “Що, якщо каліка?..”

...Цікавість пересилить переляк,
Присунулося товпище зівак
Побачити чиїсь останки тлінні,
Що не сховали граціозність ліній.

Хтось зойкнув у юрбі: “А мо-ло-да...”
І вторило: “Бі-да, бі-да, бі-да...”

Я не на рейки голову кладу,
Коли вкладаюсь спати проти ночі,
Та все ніяк до згоди не дійду:
Згубить себе – це злочин чи не злочин?
Нехай не тіло грішне і земне,
Що муляє усім довкола очі, –
Убить в душі натхнення осяйне,
І віднести поезію до збочень.
Бо, може, так я стану, як усі,
І пальцями ніхто не буде тикать.
Не в віршах біль – в розпачливій сльозі...

І замисел вже не здавався диким.




РОНДО

Верни мені жагу весняних ласк
Допоки осінь не прийшла до тями,
І не примусив яблуневий Спас
Розучувать вітри осінні гами.

Іще луги напоєні медами,
Бджола іще не набула запас,
Ще синь очей не перейшла у пам’ять –
Верни мені жагу весняних ласк.

Ще встигнемо зробитися піснями,
Коли любов натхненням нам воздасть.
І станеш ти тоді моїми снами –
Ніщо довіку не розлучить нас.
Верни мені жагу весняних ласк.




СОНЕТ

Закохуюсь щораз, коли побачу.
Моїх натхнень єдина муза – ти.
Сонетами не вимолю пробачень,
Та відірватись, як від смакоти,

Не можу. І не хочу. Мов незряча,
Тягнусь туди, де промінь теплоти.
А кажуть, у жінок мінлива вдача –
Моїх натхнень єдина муза – ти.

Що споглядать життя своє безпутне –
Чомусь минуле ближче, чим майбутнє.
Твій теплий слід у ньому не простиг.

Сама за себе вже мудріша й старша,
Як на духу, признатися не страшно:
Моїх натхнень єдина муза – ти!




«РОЗП'ЯТТЯ ОСЕНІ»

Видавництво «Брама-Україна», 2007 р., 264 сторінки, тираж 1000 примірників.
Книга вміщує близько 500 поезій, а також розділ прозопоезії та переклади з поетів «срібного віку».

«Розп’яття осені» – це книга про ті розп’яття, яких зазнає людина впродовж життя: розп’яття обставинами, коханням, війнами, голодоморами, Чорнобилем, Афганом... Поема «Голгофа» прослідковує шлях до розп’яття Ісуса Христа і протягує паралелі в сьогодення, спонукаючи до роздумів над страдницькою долею України та її дітей.

ГОЛГОФА
(фрагменти поеми)

МАТИ



Маленька жінка, щупла, наче всохла,
Ледь-ледь жива в несамовитім горі.
Вона й сама камінна, мов Голгофа,
І очі, як земля, – сухі і чорні.

Все справдилось, і «меч прошив їй душу»,
Як передбачив старець Симеон.
Таки свого досяг Синедріон –
Ісуса розіп’яли і паплюжать.

...Цю звістку небіж їй приніс, Іван.
Коли вночі влетів, немов кажан,
Усе єство затіпало від дрожу –
Бо ще Марія, ще не Мати Божа...

І підійти до Сина не дають
Солдати римські. Позбігались люди,
Хтось шепче їй на вухо: «Зрадив Юда...»
Той хлопчик? Ні, наплутали, мабуть.

Враз морок впав. Та це ж бо – віщий знак!
Підтримувана ліктем Соломії,
На гору видирається Марія –
Полегшити страждання, але як?

Вже шість годин конає на хресті.
«Синочку мій! Та що ж вони зробили...
Синочку...»
А Його вуста безсилі
Івана просять: «Маму прихисти».

Померлому пробили списом ребра,
Вода і кров обляпали мотуззя.
Заклякла від жорстокого безглуздя:
«Від мертвого чого іще їм треба?!.»

Його ховали Йосип й Нікодим.
Хоча вони й самі з Синедріону,
І досі не звірялися нікому,
Що по ночах заслухувались Ним...

Зайшла у дім, в осиротілу пустку,
Волосся сиве випнулось з-під хустки.
Як руки не знайшли земного діла,
То аж тоді – вовчицею – завила.

...Заступнице Маріє,
Божа Мати!
Не дай синам безвинно помирати!


СОРОК ШОСТИЙ

Мою бабусю звали Харитина –
Ось все, що знаю я про родовід.
Вона померла десь у сорок літ,
Лишивши людям донечок і сина.

Укоротив їй передчасно вік
Голодоморний сорок шостий рік.

...Мене скубуть, затримують дерева,
В дернині грузнуть модні чобітки.
Я вперше тут, горожка металева
Ворушиться від доторку руки.

І жодне слово не іде до рота,
Як прикипаю поглядом до фото.
Вдивляюсь у бабусеньку свою –
І враз своє обличчя впізнаю.


ЗВІЗДА ПОЛИН

А прип’ятці гуляли сім весіль,
Як падала радіаційна злива.
Весна буяла радісно-щаслива,
І прип’ятці гуляли сім весіль.

Звізда Полин у сотню Хіросім
Спалила перших.
Чорним, наче сливи,
Аж у Москві їм вирила могили
Звізда Полин у сотню Хіросім.

...Я із городу не виймала руки,
В пісочку грався мій трирічний син,
Веселокрилі бджоли у чарунки
Несли меди.
І сяяла над всим
Звізда Полин у сотню Хіросім.


* * *

Я вік Христа пережила,
Вступаю у літа Марії.
На що не зважувалась – смію,
Я вік Христа пережила.

Та все збираю, мов бджола,
З квіток життя меди надії.
Я вік Христа пережила,
Вступаю у літа Марії.


* * *

Розмотую століть сувій –
Читаю оповіді Біблії,
І натикаюся на біль її,
Марії-Матері...

І свій.


Із розділу «ЖІНКА В ОПАЛОМУ ЛИСТІ»

* * *

Вже старіша за ніч,
і мудріша за день.
Генна пам’ять сторіч
виринає з пісень.

Та в хвилину негожу
по тім’ю довбе:
Не кохати не можу –
чому б не тебе ?

Не життя – без натхнень,
не шляхи – без узбіч...
Вже мудріша за день,
і старіша за ніч.


* * *

А дощ уже зайшовся від плачу,
І я собі поплакати дозволю.
Свої печалі всі не полічу,
Та є найбільша –серце у неволі.

Як при дорозі кущики бузку,
Коли цвіли – здавались чистим дивом.
Обламані стоять несправедливо,
А випускають парость боязку.

Отак і я: ламай, коханий, рви –
Тобі мій цвіт останнього зрікання.
Хай згодом віршем плоть моя кровить,
Плачý і плáчу в осені кохання.

Перед тобою суть моя нага
(В обох уже посріблилися чола.)
Я від любові, як від батога,
Здригаюсь нині, як здригалась вчора.


НАСНИСЯ МЕНІ

А сум – за безсоння довший, –
Як яблуко, дозріва.
Наснися мені, хороший,
Бо ніченька дощова.

Наснися мені веселим,
Нечасто я чую сміх.
Натхнення наповнить келих
Пригаслих очей моїх.

Наснись мені найніжнішим,
З надією на вустах.
І стане найкращим віршем
Любові моєї птах.

Жаркі, мов квітки герані,
Розквітнуть хмільні слова.
Наснися мені, коханий,
Бо ніченька дощова.


ГОРІХОВИЙ СПАС

І горіховий згаснув Спас,
Та тепло не з’єднало нас.
Може, ця палахкуча осінь
Розтермосить незбуле досі.

…Божеволію біля тебе,
Серце рветься з грудей, із ребер.
Підлетів жалісливець-вітер –
Мої сльози крилечком витер,

І вчинив на гіллі грабіж,
І підняв золотий крутіж,
І зірвав полотнину неба…
…Божеволію біля тебе.